Казки

РІПКА

/Files/images/ripka1.jpgБув собі дід Андрушка, а в нього — баба Марушка, а в баби — донечка Мінка, а в дочки — собачка Хвінка, а в собачки — товаришка, киця Варварка, а в киці — вихованка, мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.
Працював дід немарно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, — каже, — нашу ріпку рвати!» Пішов він на город — гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, — мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвінко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостик, мишка кицю — за лапку.
Як потягли — та й покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку, дід — на бабу Марушку, баба — на дочку Мінку, дочка — на собачку Хвінку, собачка — на кицю Варварку, а мишка — шусть у шпарку!

Народна казка - Коза-дереза

/Files/images/1308039239_logo-koza-.jpgБули собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його. На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От дід і того сина прогнав. На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От дід прогнав і бабу. На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі. От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається: — А хто, хто в моїй хатці? А коза сидить на печі та й каже: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть. От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається: — Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить! А ведмідь: — От я його вижену! Побіг до хатки: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! Ведмідь і злякався. — Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь. От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається: — А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить! А вовк: — От я його вижену! — Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав. — Отже, вижену. Побіг вовк до хатки та й питається: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! Вовк і злякався. — Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь. Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається : — А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить! А лисичка: — От я його вижену! — Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти! — Отже, вижену. Побігла лисичка до хати та: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! От лисичка теж злякалась. — Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь. Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається: — Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить! А рак: — От я його вижену! — Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти! — Отже, вижену! От поліз рак у хатку та й питається: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та: — А я, рак-неборак, Як ущипну,— буде знак! Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

Комментариев нет:

Отправить комментарий